Старовинні галери і сучасні есмінци, маленькі човники і великі вітрильники. Дивлячись на таку дивовижну флотилію, яка розташувалася на полицях, важко повірити, що все це зроблене руками дітей. Проте, так воно і є, бо ті, хто її створили – не просто діти, а вихованці Олександра Крючкова, керівника судномодельного гуртка комунального закладу «Кіровоградський обласний центр науково-технічної творчості учнівської молоді».

Олександр Костянтинович у дитинстві мріяв бути авіконструктором, з десяти років займався у секції авіамоделізму у обласному Палаці піонерів, потім двічі вступав до авіаційного інституту, але не проходив по конкурсу. Він розумів, що йому вже не вдасться втілити в життя свою мрію – будувати великі літаки, а от збирати моделі і передавати свою майстерність молоді – цілком реально. До того й повернувся після служби в армії, керував гуртком авіамоделізму у дитячому клубі «Зірочка», поєднуючи захоплення з роботою на заводі «Червона зірка». Робив це так, як вчив Олександра перший його наставник: «Якщо хочеш, аби твої вироби подобались комусь, роби так, аби вони, в першу чергу, подобалися тобі». Цю фразу він повторює і своїм вихованцями.

Як вийшло, що починав Олександр Костянтинович з авіамодельного гуртка, а тепер вчить будувати кораблі? Крючкову було вже 30 років, коли керівництво наказало міняти профіль – організувати секцію із судно модельного спорту. Просто набрати дітей у кружок, не важко закупити необхідні матеріали, а треба ж іще вміння зробити корабель і навчити цього дитину. Довелося Крючкову їхати у Миколаїв і на тамтешній станції юних техніків вчитися майстерності суднобудівництва.

Розмову з Крючковим я планувала побудувати на його особистій біографії, з того й почала, але його розповідь увесь час переходила на вихованців, які в той чи інший час здобували перемоги на змаганнях, та як вплинули заняття у гуртку на їхню подальшу долю. Безумовно, це свідчить про його любов до дітей, небайдужість до того, як склалося їхнє життя. Півстоліття він віддає їм свій час, енергію.

На перших республіканських змаганнях із судномодельного спорту у 1965 році моделі кіровоградців викликали сміх, бо збиралися вони, як кажуть, з миру по нитці, робилися поспіхом, та й належної майстерності з цього виду спорту не було ні в наставника, ні у дітей. А вже у 1970 році вихованець гуртка Станіслав Стецовський зі своїм цивільним кораблем посів третє місце. На таких же змаганнях у 1972 році вихованці Крючкова зайняли два перших місця: Олексій Гайворонський із підводним човнем і Олександр Башленко з військовим кораблем. В тому ж році в групі кіровоградців появився і перший чемпіон Радянського Союзу – Валерій Чухненко. З того часу вихованці Крючкова жодного разу не здавали своїх позицій. Були серед них і переможці європейських турнірів. І в цьому році на Всеукраїнських судно модельних змаганнях серед учнівської молоді в місті Славута Хмельницької області член команди Кіровоградського обласного центру науково-технічної творчості учнівської молоді, учень школи №8 Олександр Логвиненко став чемпіоном України у класі військових кораблів, а учень СПТУ №4 Руслав Казмирчук посів третє місце у класі військоих суден і третє – в класі цивільних.

Олександр Костянтинович пам’ятає всіх своїх вихованців і дуже радіє, коли в тих склалося життя так, як вони мріяли. Скажімо, Валерій Прочухненко після закінчення Миколаївського суднобудівного інституту нині працює в Санкт-Петербурзькому конструкторському бюро. Євген Петров учиться в Херсонській морській академії, назавжди планує пов’язати своє життя з морем.

Добрим словом згадує Олександр Костянтинович свого керівника гуртка, а потім – директора завода «Червона зірка» Платона Костянтиновича Курзова, для якого моделізм був більше, ніж захоплення, більше, ніж просто керівництво гуртком. Крючков є його гідним послідовником. За свою активну діяльність він має державні нагороди: «Відмінник освіти України», знак «Софії Руссової», він є Майстрем судномодельного спорту; суддею Всесоюзної категорії.

З дітьми треба працювати, дітей треба любити, - говорить Олександр Костянтинович. – Багато вихованців не мають батьків, живуть у неповних родинах. Такі діти потребують чоловічої уваги, тож потрібно цю увагу приділяти. А тоді появиться інтерес до роботи. А коли хтось із вихованців досягає успіхів на змаганнях – інтерес подвоюється, очі світяться, у руках все горить. Аби той вогонь не згас, його потрібно підтримувати. А далі, дивись, захоплення стане і сенсом життя.